Все що можна було відзняти в місті вже давно відзняли – така правда життя. Щоб не бути попсовим приходиться знімати вже відзняте набагато краще та оригінальніше ніж попередні фотографи. Проте якщо добре пошукати то ще можна знайти досить цікаві місцеві речі.

Ще один негативний фактор полягає в “совковості” архітектури. Все таке сіре та ніяке. Кого будуть цікавити панорами міста Житомира? Думаю нікого, бо там немає нічого цікавого.

Проте така архітектурна скупість деяких міст повинна добряче розвивати бачення фотографа.

А ще я думаю, оригінальні знімки може отримати фотограф, що приїхав з іншого міста. В нього ще не замилились очі і його може зацікавити те що давно стало для нас буденним та непомітним.

Це я так просто подумав. Претензії та пропозиції пишіть в коментарях.

І як це без весняного цвіту:

Дівки немає от і фотографую сестру. В принципі я вже про це писав, а загалом я щось не дуже полюбляю знімати людей та й з власним жанром я ще не визначився.

Фотокамера – камера в слідчому ізоляторі, в котрій сидять тільки фотографи. Повністю переповнена камера, так як фотографи у нас тепер на кожному розі.

Діафрагма – орган, яким фотограф гикає.

Різкість – грубість фотографа по відношенню до оточення.

Спалах – неочікувана агресивна емоція, під час якої фотограф зазвичай кидається штативами в людей.

Фотомодель – іграшковий фотоапарат з дерева, на якому тренуються маленькі фотографи.

Фотомильниця – ємкість, звідки фотографи хлепчуть горілку.

Фотохудожник – фотограф, котрий не вміє знімати і тому малює фотознімки в фотошопі.

Фотолюбитель – збоченець, який займається сексом з фотоапаратами.

НЮ – вигук фотографа при виді маленьких сісьок. “ню, а де сіськи?”

Нікон – фото-патріарх, який приніс розпад в фотографічну церкву, розділив фотографів на дві частини: ніконістів та каноністов.

Канон – істинний закон, якому слідують фотографи, що не пішли за патріархом Ніконом.

Лейка – те, чим поливають квіти на грядці фотографи-нонконформісти, котрим наплювати на Нікона та канони.

Горизонт – ситуація, коли освітлювальна лампа підпалила парасольку.

Горизонт завалено – єдиний правильний коментар до будь-якої фотографії.

Гламурний фотограф – людина, яка дуже добре одягнута, щоб знімати какашки.

Баланс білого – відношення кількості кокаїну в лівій та в правій ніздрі гламурного фотографа.

Зерно – підніжний корм, яким живляться небагаті фотографи. Не чорна ікра.

Зернистість – властивість ікри, котру їдять успішні фотографи.

Світлотінь – властивість фотографа переходити на темну сторону сили.

Кадрування – процес зйомки симпатичних дівчат за умови “прінт фор фак”.

Блік – фотографічний матюк на зразок “б..дь”, котрим фотограф називає моделей, коли вони моргають.

Гістограма – незрозумілий термін, яким фотографи залякують один одного, але самі не знають, що це.

Майкл підготував декілька знімків формату 50×30 см з двох камер: мильниці Canon G10 (15 мегапікселів, 540 $) та середньо-форматного цифрового задника Phase One P45+ (39 мегапікселів, 35 000 $). Потім запросив сім чоловік, включаючи професійних фотографів, професіоналів фотодруку та інших зубрів фотобізнесу, та запропонував їм поділити відбитки на дві групи: «Камера А» та «Камера Б». Ніякі пояснення про те, якими камерами були зроблені знімки, не давались.

Результати дослідження виявились не дивними: професіонали не змогли достовірно розділити фотознімки на групи. Максимальний результат вірного поділу навіть не склав більше 60 %.

Авжеж, подібні порівняння змахують на приколи Кена Роквелла. Як на мене то більшість камер краще більшості фотографів.

Думаю не варто вам пояснювати, що розробка ПЗС-матриці розпочала еру цифрової фотографії та відео. Нещодавно розробці ПЗС-матриці виповнилось 40 років (8 вересня 2009 року).

А взагалі вона заполонила світ!

Новий імпульс всьому цьому надала молодь, котра завжди була головним носієм надії в суспільстві. В результаті післявоєнного «бебі-буму» відсоток молоді серед населення різко виріс. Тинейджери, що стали в 50-х роках споживачами, прихильність яких прагнули отримати виробники, перетворились в дванадцятилітніх бунтарів, що піддавали сумнівам всі святині своїх батьків. Вони повставали проти авторитету батьків, церкви й держави, почали пошук нових цінностей, розвінчали загальноприйняту подвійну мораль, Яка заставляла людей робити одне, а публічно проповідувати інше. В головах молоді відбувається відторгнення самого поняття «сім’я» й всього, що з ним пов’язано.

В своїх експериментах молоді допоміг винахід протизаплідних таблеток. На барикади фемінізму в кінці 60-х багатьох жінок привели саме несподівані наслідки прийому протизаплідних таблеток та сексуальної революції. Економічне диво було в самому розквіті; бум приносив прибуток молодим підприємцям, які отримали самостійність, займались клубами, дискотеками, порнографією, андеграундними журналами та бутіками, й насамперед – музичною індустрією. Молодь витрачала гроші на індивідуальну моду, подорожі, наркотики, рок-н-рол. Музика була стихією, яка об’єднувала всю західну молодь, недивлячись на державні кордони, класові, расові й статеві відмінності. Передтечіями були Білл Хейлі й Елвіс Преслі, потім виник попит на «Beatles», «Rolling Stones», «Who», Джиммі Хендрікса та Еріка Бердона. Молодь дуже чітко розрізняли людей, котрих називали «hip» (або «hot», чи «in», чи «cool»), та справжніх хіппі. Строго кажучи, останні були аутсайдерами, які не цікавились практично нічим, крім маріхуани та подорожами в ілюзорні світи ЛСД.

Втіленням ідеалу серед молоді була Твіггі – шістнадцятилітня англійка вагою всього 45 кілограм. Провівши в модельному бізнесі тільки три роки, вона настільки розбагатіла, що в 19 років змогла піти на відпочинок. Твіггі, що в перекладі означає «тонка гілочка», була першою моделлю, котра стала кумиром мільйонів; коли вона виходила на публіку, біля неї збирались натовпи, немовби при появі Beatles. Її образ надихав таких фотографів, як Девід Бейлі та Річард Аведон. Нові образи, нові герої, нові технології – все це, безумовно, характеризує це десятиліття. Але поділ приходить вже всередині десятиліття, саме тому пізні й ранні 60-і так відрізняються.

З 1960-х років європейська фотографія достатньо сильно змінюється, особливо це стосується реклами та моди. Модна фотографія – це вже не статична студійна зйомка, а вулиці міста, дахи, підвали, звичайні кімнати. Те ж стосується зйомки відомих людей, котра навіть раніше змінилась від парадного «ідеального» портрету в бік портрету більш життєвого, але й більш образного. Це більше не напудрений «принц» чи «принцеса», а людина з власним стилем, з дурними звичками або підкресленою сексуальністю. Це був бунт змісту, загнаний в рамки строгої, класичної форми. Знімки стають більш розкутими, але, з іншого боку, й якимись більш суворими, навіть снобськими. Напрочуд, саме в той час журнальна фотографія починає розглядатись не тільки як майстерне ремесло, але й скоріш як витвір мистецтва, нею починають цікавитись музеї та галереї. З 1960-х років в моду входить образ андрогіна — костюми, що не підкреслюють обєми жіночих форм, штани, короткі зачіски… Проте все це відмінно сполучається з жіночністю та привабливістю.

Модельєри того часу разом з фотографами легітимують новий тип чуттєвої краси, роблячи акценти в основному на підкреслену сексуальність. Спалах створює ефект сильної контрастності: гладка біла шкіра виділяється на фоні темних складок одежі або проступає через напівпрозору сітку мережева. Стильний, ідеальний макіяж надає обличчю виразливості, але не стільки психологічну, скільки маскувальну, строгу. Хоча, мали місце й кольорові знімки більш яскравих колекцій.
Центром модної фотографії стає Великобританія, вона акумулює всі тренди суспільного життя того часу, переварює й виплескує все це новому споживачу. І тоді в Британії з’являється «жахлива трійця» – Девід Бейл, Теренс Донован та Боб Річардсон. Саме вони принесли в модну фотографію спонтанність та сексуальність. Тоді ж професія модного фотографа стала дуже прибутковою, а статус –“зоряним”.

Девід Бейлі (David Bailey)

Можливо, в наші дні цей фотограф був би вже забутим, якщо б не культовий фільм Антоніоні “Blow-up” (1966), що дивно передав дух 60-х й показав красиве, стрімке життя Бейлі. Одяг Девіда сам по собі не цікавив.

Джин Шримптон казала, що він просто фотографував «жінок, одягнутих в сукні», й жив потім на гроші, отриманні за рекламні знімки. Він притримувався принципу: «Лахи – це всього лахи». Кожну фотозйомку він сприймав як сексуальний акт, де фотокамера грає роль пенісу. Стає не дивним, що саме його обирали прототипом героя фільму Антоніоні. Німецька модель Вєрушка зіграла саму себе. В фільмі розповідається про фотографа, котрий випадково стає свідком вбивства. Коли ж він робить спроби довідатись про вбивство, то потрапляє в моральний вакуум «свінгуючого Лондону», де кожен занурений в пcиходилічну подорож, а реальність нікого не цікавить. Однак документальні матеріали про життя лондонських клубів цієї епохи беззаперечно показують, що на справді мода була ще більш фантастичнішою.

Не дивно, що екзальтована Діана Вріланд (редактор американського Vogue, по деяким джерелам саме вона вперше поставила слова «свінгуючий» та «Лондон» поряд 30 квітня 1965 року), прийшла в захват, коли в Нью-Йорк приїхали Девід Бейлі та Джин Шримптон. «Стоп – англійці тут!» – закричала Вріланд. Це прозвучало так, ніби вона мала на увазі: «Стоп – тепер все буде по-новому!». В 50-і роки він був ще юнаком. Жив він тоді в поганому кварталі робочого району Лондону. Працював де завгодно щоб заробити хоч які-небудь гроші. В той час він захоплювався грою на трубі. Але в 1957 році йде на службу в армію, проте вже в кінці 50-х закінчує службу, та починає працювати над своєю кар’єрою.

Починав Бейлі просто, працював асистентом у Девіда Оліна, головного «постановника» фото для Queen Magazine, потім був асистентом у Джона Френча – новатора й кумира модної фотографії того часу, а з 1960-го року плавно став “фрілансером “ для британського Vogue. І почалось… Здається, в 60-х Бейлі відзняв всіх можливих мега-зірок: Beatles, Rolling Stones, The Who, Mia Farrow, Catherine Deneuve, супер-моделей Twiggy, Jean Shrimpton та Penelope Tree. Публіка цікавилась більше його персоною, його приватний життям та тусовками, котрі він відвідував, чим його роботами. Сам Бейлі казав: «В мій час вибір професії стояв жорстко: ти міг стати боксером, крадієм авто або музикою». На щастя, він став фотографом, й не просто фотографом, а класиком модної фотографії.

Теренс Донован (Terence Donovan)

В 1960-х роках він разом з Девідом Бейлі корінним чином змінили підхід до модної фотографії. Якщо фотографи першої половини XX віку прагнули показати, що елемент одягу чи аксесуар роблять модель красивішою, молодшою чи елегантнішою, то Донована й Бейлі цікавила тільки її … сексуальність. Тепер, сексуальністю вже нікого не здивуєш, коли вона стала не просто вульгарною, але й відверто нудною, важко собі уявити, що декілька десятків років назад її поява була воістину революційним перетворенням світу моди й реклами. Ця революція підняла своїх героїв на вершину слави. Хоча Теренс Донован знаменитий в основному своїми успіхами в фотографії моди, він працював також в багатьох інших жанрах. За словами Девіда Бейлі він був першим фотографом, що створив портрет Маргарет Тетчер на якому вона виглядає як людина, а не як політик. Він створив знаменитий образ шпигуна в серії «Шпигунські драми» («Spy Drama»), котрі широко тиражувались — в тому числі в “бондіані”.

Ось що говорив Теренс Донован про фотографію:

1. Увесь світ був проти того, щоб такі люди як Бейлі та я стали фотографами.
2. Я бачив моделей, що купались в білому світі. Це було чудове явище. Я захтів стати частиною цього світу.
3. Я не хочу робити репортажі. Якщо я бачу цікавий жест — наприклад, дівчину що чухає ніс — то зможу передати враження від побаченого за допомогою моделі.
4. Чудо фотографії просто нереальне. Ви дивитесь на зображення й бачите зовсім не те, що знімали. Та мистецтво фотографа полягає в тому, щоб правильно організувати візуальну брехню.
5. Я знаю свою роботу від А до Я. А ці пацани не вміють навіть плівку зарядити правильно. (Так Донаван знущався над своїми молодими колегами). Мене запитували, як я щось придумував; я відповів, що це пройшло дуже дивним чином — я думав про це. Зараз це здається старомодним.
6. Я хотів тільки одного — жити цікаво. Фотографія — це цікаве заняття, повністю достойне того, щоб посвятити їй шматок простру та часу, що називається життям.

Боб Річардсон (Bob Richardson) – з права

Якось він сказав: “Я хотів, щоб знімки в мене були справжніми. Дурь, секс та рок-н-рол, ніякої тяганини. Це те, що повинно було бути на знімках. І я по всякому до цього прагнув. Але Америка не хотіла цього. Серед великих редакторів було занадто багато чепурунів”. Його слова добре характеризують його творчість. І він до кінця днів вважав, що Америка відстій, Європа – жжот на порядок сильніше. Як треба виглядати правильно на знімках Боб Річардсон розумів багато. Тому що спочатку довгий час навіть й не знімав – а працював графічним дизайнером в Нью-Йорку. Там же й художню школу відвідував, тому що мріяв стати великим художником. Цікаво, що вчився він разом з Енді Уорхолом. Знімав рідко всіляке – але значення йому не надавав. Реальну камеру, як він признавався, взяв в руки вже в більш зрілому віці, йому її подарували на день народження – вже за 30. Це була камера “Roloflex” 6х6, дуже добрий формат для журнальної зйомки. Тому Боб і вирішив назнімати всякого саме для модних журналів. Швидко стало зрозуміло, що бути художником йому стає не цікаво. Манера зйомки у Боба була досить ексцентричною: від наркотичного сп’яніння до трагічного сексу на його знімках було багато. Не було тоді голих сісьок та небритих лобків. Секс був з великої букви. Поворот голови, задраний ніс, напіввідкритий рот.

Якось так вийшло, що вже на початку 60-х він працював з Harper’s Bazaar. В 60-і прожив деякий час у Франції, працюючи на франкський Vogue, й досить успішно працюючи. В юності лікарі сказали однозначно – “Боб, ти шизофреник”. Він пообіцяв з цим боротись й з лікарні його відпустили. Людина була з вивихами. Міг ні з того ні з сього об матюкати людину, або про якусь знаменитість наплести харманів. Особливо від нього доставалось всім тим, хто був пов’язаний з модними журналами. Редактори й дизайнери для нього були лютими тупими ворогами, а звинувачувати їх в тому, що в журналах друкують справжнє “лайно” – у Боба було найулюбленішим заняттям. Але що робити – з тими, хто платив йому гроші – він мабуть сварився менше, тому що платили. І платили все більше. Живучи в Америці в останні роки він старався при будь-якій можливості розпалити оточення. Й особливо по причині того, хто, як та де виглядає. І особливо – якщо цього когось надрукували в журналі.

Матеріал взято з www.lookatme.ru

Про те як фотографувати дітей в інтернеті є досить багато матеріалу. Я лишень спробую узагальнити в короткому описі. Так як дітлахи це такі собі дзиґи з вічним двигунцем в середині, то краще використовувати фототехніку з швидким автофокусом. Зазвичай швидкий автофокус мають дзеркалки, проте є досить не погані мильниці. Якщо у вас мильниця то краще на ньому увімкнути режим “Спорт” або “Діти та звірі” (здається такий режим є у деяких кенонах). Взагалі потрібен режим, що дозволяє знімати об’єкти які швидко рухаються. Бажано щоб в камерці була можливість серійної зйомки.

Професіонали кажуть, що найкращі знімки дітлахів виходять коли просто непомітно знімати їх за дитячими справами. Але це не є залізним правилом. Потрібно самому орієнтуватись, як краще сфотографувати. Бажано не фотографувати дітей зверху донизу, а краще робити знімки з висоти їх плечей, тобто навприсядки. І не забувати, що хороші знімки виходять за доброго освітлення. А якщо його немає то допоможе спалах, але який інколи на мильницях робить тільки гірше, особливо коли лупити спалахом в лоб. Отже треба багато нафотографувати, а потім відібрати кращі знімки.

Для зйомки немовлят, немає якихось правил. Зазвичай їх кутають в щось пухнасте, або з вухами. Дітлахів, що бігають та скачуть, краще знімати десь на дитячих майданчиках, атракціонах та парках. Портрети малят краще знімати на однотонному або розмитому фоні, коротше класично.

Ось в принципі і все. Все решта залежить від вас. Якщо є що доповнити, калякайте в коментарях.

Весна/літо – концертна пора так, що гадаю вам стаття трохи допоможе. При зйомці концерту краще всього використовувати дзеркальну камеру, проте можна й суперзум.

Для того щоб в закритому приміщенні отримати якісні знімки як з загальним, так й з крупним планом, краще всього використовувати пару світлосильних зум-об’єктивів, котрі покриють діапазон фокусних відстаней приблизно від 18 до 200 мм. Наприклад, нормальний зум 24–70 мм та телезум 70–200 мм. Для тих, хто не може дозволити собі придбати настільки дорогу оптику, підійде один універсальний, але менш світлосильний об’єктив з діапазоном фокусних відстаней від 18 до 200 мм. Більша світлосила дозволяє використовувати більш короткі витримки, та в результаті у вас буде менше змазаних знімків.

Крім того, на витримку впливає встановлена чутливість матриці фотокамери. Перед зйомкою в приміщенні значення ISO потрібно підняти (зазвичай використовують чутливість 800, 1600 та більше, якщо є необхідність та дозволяє камера). При зйомці концертів днем на відкритій площі світлосила об’єктива не має вирішального значення, та чутливість матриці не потрібно піднімати досить сильно.

Не дивлячись на те що в закритому приміщенні клубів, як правило, дуже темно, а освітлення від прожекторів постійно змінює колір та направлення, старайтесь як можна рідше використовувати спалах. Він зводить на нівець художню цінність динамічного освітлення та робить знімки плоскими. Якщо ж ви вирішите використовувати спалах, відкоригуйте потужність світлового імпульсу в меншу сторону.

В якості творчого прийому спробуйте використовувати режими повільної синхронізації та синхронізації по задній шторці. В такому випадку об’єкти, що рухаються будуть залишати розмазаний шлейф разом з «замороженим» спалахом зображенням.

Фотограф повинен безперервно аналізувати зображення в видошукачі. Перед тим як нажати на кнопку спуску, важливо встигнути правильно вибудувати кадр. Тому обирайте такі ракурси, які дозволять виключити з кадру об’єкти, що закривають артистів — стійки мікрофонів, кабелі, колонки, голови глядачів. Дуже важливо на своїх кадрах відобразити емоції артистів. Слідкуйте за їх переміщеннями, підмічайте характерні пози та вирази обличчя. Не забувайте й про глядачів, зазвичай вони навіть більш емоційні, чим ті, хто знаходиться на сцені.

Наостанок, не забудьте взяти все необхідне для зйомки та пам’ятайте, що ваша апаратура може постраждати на концерті. Але саме головне — безперервно знімайте!

Знайшов цікаву новину на американському сайті новин. Там розповідалось, що ринок цифрових дзеркалок в 2008 році складав приблизно 40%. В таких умовах американські мами, що люблять фотографувати власних дітей починають наступ на територію професійних фотографів. За незначну плату вони погоджуються знімати дітлахів своїх подруг. Ця діяльність інколи виростає до невеличкого бізнесу з повною або частковою зайнятістю. Реклама зазвичай поширюється поголоскою. «Щоб про тебе почули все що потрібно — достатньо знати одну людину, котра знає всіх», — сказала місіс Доусон, що підрабляє фотографією п’ять років.

З нашим рівнем життя, це не для наших мам.