Це роботи відомого фотографа–портретиста Мартіна Шоллера. Багато його робіт можна побачити на обкладинках “Esquire”. Він власний неповторний стиль і його роботи можна легко впізнати.

Решту робіт можна переглянути в його галереї на deviantart: Artur Celes

До речі, напишу вам ще про цікавий сайтик:

Це такий собі ресурс де викладаються відібрані ілюстрації та фотки. Досить часто я його відвідую коли в мене творча криза. Але щось я не можу з неї вийти.

Ось такі ось справи.

Декілька робіт:

Посилання на решту робіт Mattijn.

Значно менше уваги хлопець приділяв навчанню. Майбутній фотограф вчився погано: за власними його словами, для нього «було проблемою надовго зосередитися на чомусь одному. Як наслідок саме ця риса характеру не дозволила йому зайнятись кінематографом – адже в кінематографі проекти можуть продовжуватись роками, тоді як фотосесії самого Ньютона ніколи не бували довші трьох днів. До речі, інтерес до фотографії прокинувся у Хельмута досить рано. Оскільки батьки не дозволяли йому користуватись «сімейною» камерою Ньютонів, «кодаком» Etui, в 1932 році на зекономлені кишенькові гроші хлопець придбав свою першу камеру Agfa Tegnor Box. З восьми кадрів першої відзнятої ним плівки добре, хоча трішки розмито, вийшов тільки останній, на якому була берлінська радіовишка Funkturm. Цей, створений ним самим, знімок зробив на юного фотографа таке враження, що Хельмут Ньютон негайно прийняв рішення стати знаменитим фотографом.
Втім, часи для подібних мрій були не самі підходящі. Йшов 1934 рік, до влади в Германії пришли націонал-соціалісти, в берлінських кафе з’явились вивіски з написом «Євреям й собакам вхід заборонений», в парках – жовті лавки для євреїв, на стінах будинків – профашистська газета «Штурмовик», а перші бурхливі романи Хельмута були приречені на провал, оскільки зв’язок єврея з німкою обіцяв немало проблем обом. Тим часом підліток не втрачав рішучості зробити фотографічну кар’єру – він з задоволенням виконував доручення фотографів з найближчої фотостудії, а через деякий час зміг вступити на фотокурси.

Ледь закінчивши школу, Хельмут Ньютон заявив батькам, що хоче стати кінооператором. Підтримки ці плани не знайшли, і якщо мати, піддаючись умовлянням майбутнього фотографа, в кінці кінців майже погодилась відправити хлопця в Лондон, до свого родича, кінорежисера Олександра Корде, то Ньютон-батько був категорично проти цього. Деякий компроміс був знайдений в фотографії – зв’язки матері допомогли молодій людині влаштуватись учнем до знаменитої берлінської жінки-фотографа Іви, а батько напророкував йому «закінчення життя в вигрібній ямі».

В ті часи навчання фотографії в Німеччині знаходилось під державним контролем. Майстри-фотографи за плату приймали собі учнів, котрі, перед тим як отримати професійний сертифікат, повинні були відпрацювати встановлений строк помічниками (асистентами). Пройшов через це й Хельмут Ньютон – з тією лиш різницею, що, навчаючись фотографії у справжньої світської левиці, він допомагав їй проводити фотозйомки для модних журналів, робити портрети балерин, акторів й актрис, а також складати каталоги нижньої білизни, що було юнаку особливо до смаку. Саме під керівництвом Іви молодий чоловік осягав основи професії, вчився обробляти фотопластинки й працювати як в павільйоні, так й на пленері. Однак щаслива пора продовжувалась для Хельмута Ньютона не довго.

В 1938 році батько Ньютона, як й решта інших німецьких євреїв, був заарештований. Хоча його майже одразу випустили, другого уроку Ньютону-старшому не було потрібно. Зі значними зусиллями отримав дозвіл на виїзд за кордон, буквально через декілька днів Ньютони покинули Німеччину. Далі сім’я розділилась: батько й мати відправились в Південну Америку, а 18-річний Хельмут – в Китай, де на деякий, досить не довгий, час жив в домі своєї тітки. Влаштувавшись фоторепортером в розділ світської хроніки місцевої газети, молодий чоловік пропрацював там дві неділі, після чого був звільнений за непрофесіоналізм. Згодом після цього юнак покинув Шанхай й відправився в Сингапур, де відкрив своє перше власне ательє. Втім, осісти йому не вдалось й там. Коли японці увійшли в Сіам й рушили на Малайї, Ньютон, як і більшість емігрантів, був посаджений на корабель й депортований з країни. Так, після тривалої морської подорожі, молодий фотограф опинився в Австралії в таборі для інтернованих.

Від занять фотографією прийшлось на декілька років відмовитись. В воєнні роки Хельмут Ньютон працював на збиранні фруктів, а коли Австралія вступила в війну, пішов в армію. Тільки в 1946 році, повернувшись в Мельбурн, молодий чоловік відкрив маленьку фотостудію. Тоді ж він познайомився з актрисою Джун Брюннель, яка в 1948 році стала його дружиною та вірною помічницею. Однак через декілька років після того, як він відкрив власне ательє, фотограф був далеко від процвітання. Більшість його замовлень обмежувались зйомкою весіль й не частими каталогами одягу. Єдиним доступним Ньютону робочим інструментом залишалась стара камера «Торстон Пікар» з трьома двосторонніми касетами, які дозволяли зробити шість знімків, після чого фотограф кожного разу був вимушений відправлятись назад в студію для перезарядження. Не дивлячись на це, Ньютону час від часу вдавалось «прориватись» в модні журнали, в тому числі до австралійського Vogue. Це закріпило його віру у власні сили настільки, що через декілька років він прийняв рішення відправитись до Європи й спробувати щастя в англійському Vogue.

Однак заявити про себе в Європі виявилось непросто. Редактори журналу аж ніяк не рвались співпрацювати з маловідомим фотографом, а в паризькому Elle, куди Ньютон надав деякі свої знімки, його просто засміяли. Не дивлячись на перші невдачі, амбіційний новачок не опустив руки. Поступово він обзавівся знайомствами, котрі відкрили йому шлях в світ моди й допомогли отримати потрібний досвід – тут неоцінним виявилось спілкування з американським фотографом Клодом Вірджином, який до того часу досяг немалих успіхів в художній зйомці оголеної натури. Під впливом нових друзів, Ньютон швидко зрозумів особливості зйомки одягу й почав розуміти принадності роботи на натурі, без нудного студійного світла. Але матеріальне становище його все ще залишалось далеким від ідеального. На два роки фотограф навіть був вимушений покинути Європу для роботи в австралійському Vogue. Тільки в 1961 році Ньютон, на кінець, повернувся в Європу й був запрошений до французького Vogue – тепер вже не як новачок, а як зірка.

Повчання редакторів залишились позаду – до ідей Ньютона прислуховувались, а його роботи викликали захват. Фотографу надавали повну свободу творчості, причому не тільки в підкореному ним Vogue, але й в інших журналах, зокрема, в революційному для свого часу Queen, арт-директором якого був друг Ньютона Віллі Лендельз. Почалась епоха розквіту модної фотографії, та Хельмут Ньютон став її справжнім кумиром.

Показ мод, фотосесії для модних журналів й запрошення на зйомки йшли один за одним. Квартира в модному паризькому кварталі, виноградник в Рамателлі, нові авто – Хельмут Ньютон вступив в еру процвітання й став набагато багатше, чим був його батько, що пророкував сину бідність. В 1962 році для фотографа відкрилась можливість підкорити й США – головний редактор американського Vogue Діана Вріленд запросила Ньютона в Нью-Йорк. Однак, не дивлячись на взаємний інтерес, досвід спільної роботи виявився невдалим. Смаки фотографа, що створював чуттєві жіночі образи, й редактора, що бажала бачити східну екзотику, розходились дуже кардинально. Після декількох невдалих спроб співпраці видавці американського Vogue навіть рекомендували фотографу вивчити творчість Річарда Аведона й створити для них «дещо схоже». Авжеж, для Ньютона подібна пропозиція була абсолютно неприйнятна. Тільки в 1971 році новий редактор американського Vogue Алекс Ліберман, на кінець, повністю погодився на всі умови фотографа та з готовністю приступив до публікації його останніх, нерідко досить ризикованих, композицій.

З цього часу кар’єра Ньютона поступово й незмінно йшла вгору. В 60 – 80-і роки йому позували майже всі знаменитості: Енді Уорхол, Сальвадор Далі, Девід Боуї, Мік Джаггер, Софі Лорен, Елізабет Тейлор та багато інших. Фотограф активно й плідно працював в Америці й Європі, створюючи чотири колекції в рік для французького Vogue та ще чотири в Мілані й Римі. Цілком віддаючись роботі, фотограф нерідко забував про самого себе: тримався на одних цигарках, працював без сну та відпочинку, зловживав алкоголем. Такий образ життя цілком закономірно для немолодого чоловіка вилився в проблеми з серцем. На одній зі зйомок в Нью-Йорку Хельмут Ньютон втратив свідомість й провів два тижні в клініці. Далі ігнорувати власне здоров’я було не можна – фотограф був змушений змінити спосіб життя та перебратись в Монте-Карло. Втім, він продовжував працювати для більшості ведучих світових журналів й виконував замовлення на рекламні кампанії (серед найбільш успішних можна відмітити серію Autoerotic, створену ним для Volkswagen).

В 2003 році в Москві в рамках фестивалю «Мода й стиль в фотографії» відбулась виставка Хельмута Ньютона під назвою «Ретроспектива», а сам метр приїхав до Росії, щоб провести унікальний майстер-клас для російських фотографів. Це була одна з останніх великих виставок Ньютона. На превеликий жаль, 23 січня 2004 року фотограф загинув в автомобільній катастрофі.

31 жовтня 1920 р.
Народився в берлінському пригороді Шонеберг.

1932 р.
Купує першу свою камеру Agfa Tegnor Box.

1934 р.
Починає вивчати фотографію на фотокурсах.

1936 р.
Йде на роботу до знаменитої берлінської жінки-фотографа Іви в якості асистента.

1938 р.
Емігрує до Китаю, далі в Сингапур, де намагається почати роботу в якості фотографа.

1940 р.
Депортований до Австралії. Працює на збиранні врожаю фруктів.

1944 – 1946 рр.
Служить в австралійській армії.

1946 р.
Повертається в Мельбурн. Відкриває власну фотостудію. Знайомиться з майбутньою дружиною. Отримує перший досвід роботи з журналами.

1957 р.
Переїжджає до Європи. Намагається почати співпрацювати з модними журналами.

1959 р.
Починає працювати в австралійському Vogue.

1961 р.
Повертається в Париж. Працює для французького й англійського Vogue, а також для інших журналів.

1971 р.
Поновлює роботу з американським Vogue на нових умовах.

1971 р.
Вимушений знизити темп роботи через проблеми зі здоров’ям.

1971 -2003 рр.
Працює для всіх ведучих глянцевих журналів, проводить виставки й майстер-класи.

2003 р.
Проводить виставку «Ретроспектива» в Москві й майстер-клас для російських фотографів.

23 січня 2004 р.
Гине в автомобільній катастрофі.

За підтримки:
Сельский туризм и отдых в Украине на море и в Карпатах.

Дороті Шуз:

“Мені 28 років, я прийшла в фотографію з театрального середовища. Почала фотографувати два роки тому. Це просто повинно було статись. Мені завжди є що сказати, але я поганий оратор, тому вирішила дати слово фотографії. Розповідаючи історії, я приділяю найбільшу увагу людині та її самотності, коли навколишній світ для неї не існує, коли вона знаходиться наодинці з собою. Мрії, котрі вона старанно втримує на кінчиках пальців, її втрачені ілюзії, втечі, страхи, бажання дізнатись інше, пошуки себе й своїх таємних почуттів. Я намагаюсь втілити думки на папері, що ставить мої фотознімки поруч з мистецтвом сюрреалізму. Я ставлю всіх людей в один рядок – незадоволених ідеалістів. Глядач сприймає мої фотознімки як ряд монологів. Маленькі історії, котрі він розповідає самому собі, коли інші повернулись спиною. Я намагаюсь наділити обличчям наше підсвідоме, зануритись в наші внутрішні лабіринти й освітити суб’єктивним світлом наші самі темні кутки. Зробити невидиме видимим. Розповіді поза часом. Випадкові точки універсального, дверці, яких ведуть до особистих сховищ. Що стосується способів моєї роботи, в відношенні моделей, я залучаю тих людей, які зачіпають мене до глибини душі тим, які вони є, і яке враження вони роблять. Я перебігаю на другу сторону вулиці, коли мені показують стереотипну псевдо красу. Я навідріз відмовляюсь від легкого естетизму. Краса повинна розмовляти! Я хочу працювати зі справжніми людьми, особистостями, виразливими, рельєфними, прихованими…
З людьми, до яких непросто підступитись, які мене вражають й зачіпають.
Я не маю ні фотостудії, ні необхідного обладнання. Я беру свої речі, свою крейду, папір, папки. І далі з купою ідей в голові, озброєна фотоапаратом, виходжу на сусідню вулицю. Клік.
Я йду на пошуки поезії в її схованках.
З будь-якої речі створюю справжню історію.”











Ну і сам автор робіт.

Більше можна побачити тут: www.dorothy-shoes.com